В уявленні жителя нашої планети, що живе в другій половині XX – початку XXI століття, символом людино-ненавистної системи є Голокост. Поніс він шість з половиною мільйонів життів представників древнього народу, що зробив величезний вклад у розвиток цивілізації.
Нацисти, одержимі ірраціональною, сатанинською вірою у зверхність німецької нації над іншими, знищували в страшний спосіб (розстрілювали, мучили до смерті в концтаборах, душили газом, спалювали в крематоріях) єврейських чоловіків, жінок, людей похилого віку і дітей. Цій зловісній події присвячена величезна кількість музеїв по всьому обличчю землі, таких як Аушвіц-Освенцим, що займає 500 гектарів.
Про нього нагадують сотні тисяч пам’ятників у всіх містах світу. Про нього говорить численна кількість документальних фільмів, а також художні фільми – у тому числі, шедеври: «Список Шиндлера» або «Піаніст». Усе це приголомшує свідомість сотень мільйонів людей усіх національностей, збуджуючи у їхніх серцях велике співчуття до багатостраждальних євреїв і палке засудження нацизму. Голокост, як і його автор – фашизм, гідний повного засудження, без жодних «але», тому що був результатом божевільної, антилюдської ідеології.
Тим часом в Україні в 30-ті роки, століття, що тільки що завершилося, був свій власний голокост, не менший за розмірами за єврейський, і не менш страшний у методах знищення людини. Цей український геноцид отримав в історії назву Великого Голодомору.
Впродовж 1932 року загони військових і чекістів обшукували села України, нишпорили по хатинах і дворах. Вони шукали не зброю і золото, але зерно, хліб і всяке продовольство. Усе знайдене конфіскували на потреби міського пролетаріату або Червоної армії. Не залишали нічого. Всюди величезні купи зерна лежали на вокзалах ні чим не покриті, гниючі, але такі, що охороняються солдатами, чекаючи транспорту, який частенько так і не приходив.
Фотографії 1932-1933 років під час Голодомору в Україні
