з лівими

Соціалізм (від лат. socialis «суспільний») – це своєрідний термін-парасолька, під яким криється кілька значень:

1. Це узагальнена назва для всіх лівих течій, які підтримують вимоги суспільної власності, соціальної справедливості через державний перерозподіл благ всередині суспільства. Підтримують ліве трактування свободи, рівності. У цьому значені утопічний соціалізм, комунізм, націонал-соціалізм, лівий-анархізм, демократичний соціалізм, християнський соціалізм, соціал-демократизм, соціал-лібералізм є різновидами соціалістичної доктрини.

2. Це стадія переходу від капіталізму до комунізму в марксистській теорії. В умовах соціалізму зберігається політична влада та колективна власність, які мають забезпечити поступовий перехід до бездержавності та безкласовості комуністичної формації.

3. Соціалізм як означення для радикального лівого крила сучасної європейської політики, які проти «змішаної економіки» та взагалі не погоджуються з поміркованою політикою «третього шляху» соціал-демократичних партій. Вони є прихильниками планової і противниками змішаної та ринкової економіки.

4. Соціалістичними називають країни, які відмовляються від утопічної мети побудови комунізму. Але економіка залишається плановою, а політичний режим авторитарним.

Марксизм – соціально-філософське вчення К. Маркса та Ф. Енгельса, а комунізм – заснована на ньому політична ідеологія. Теоретики марксизму у 1848 році видали «Маніфест комуністичної партії» зі стислим викладом марксистських ідей, які стали основою комуністичної ідеології. Назва «комунізм» походить від суспільно-економічної формації, яка має настати після падіння капіталізму. Тобто комунізм – це кінцева мета марксистської теорії і назва ідеології, яка покликана втілити ідею в життя. Всередині комунізму існує чимало течій. Насамперед, це так звані «старі ліві» – ленінізм, троцькізм, сталінізм, маоїзм. Вони базуються на прочитанні Маркса без суттєвого перегляду головних положень, але під власним кутом зору В. Леніна, Л. Троцького Й. Сталіна, М. Цзедуна. Неомарксизм, а за ним постмарксизм, які розвивалися на Заході, далеко відійшли від ідей Маркса, перетворившись з економічної в культурну доктрину. Вони дали початок так званим «новим лівим» – феміністкам, радикальним екологам, ЛГБТ-активістам, лівим антиглобалістам. Якщо «старі ліві» – це комуністичні партії, то «нові ліві», здебільшого, лобіюють свої інтереси через соціал-демократичні та соціал-ліберальні партії. Між іншим, ідеологія цих партій базується на вченні Е. Берштейна, який ще наприкінці ХІХ століття теж відійшов від класичного марксизму (див. 3 пункт).

Спробуємо в стислій формі сформувати основні твердження ортодоксального марксизму, тобто того вчення, яке не зазнало ревізіоністського (Берштейн) або неомарксистського перегляду. Вчення Маркса і Енгельса побудоване на діалектичному матеріалізмі, визнанні первинності матерії (як наслідок, атеїзмі), яка має різні форми (жива й нежива природа та суспільство) та взаємодіє між собою у просторі і часі. Ця первинна матеріальна дійсність впливає на розвиток людського мислення. Наприклад, чим досконаліші виробничі відносини, тим більш розвинута свідомість. Тому спосіб виробництва, ефективність праці та економіка в цілому є найголовнішою, так званою надбудовою, від якої залежить усе, включно з політикою і загальним рівнем розвитку суспільства. Людство поступово вдосконалювало працю, піднімаючись на новий щабель розвитку. Всього виділяється 5 таких етапів, названих суспільно-економічними формаціями: 1.первіснообщинна; 2.рабовласницька; 3. феодальна; 4.капіталістична; 5.комуністична. Перші три формації залишилися в історії, тому, на думку Маркса, логічно, що капіталізм теж рухне під впливом внутрішніх протиріч і його місце займе комунізм. Комунізм – це формація з високою продуктивністю праці за рахунок використання у виробничому процесі високотехнологічних методів. За логікою марксистів, у такій економіці зникне майнова нерівність і соціальні класи, блага будуть розподілятися між усіма членами суспільства у відповідності до потреб кожного. Нарешті, припиняться різні форми утиску людини людиною, у тому числі держава, як уособлення організованого насилля буржуазного суспільства, має відійти в історію. Але пришвидшити розпад капіталізму і перехід до комунізму, має пролетаріат, подібно до того, як буржуазія зруйнувала середньовічний феодалізм. Робітничий клас повинен повстати і запалити вогонь світової революції. По її закінченню має встановитися проміжний етап переходу до комунізму під назвою соціалізм, коли влада належить пролетаріату, а власність – народу. Зрештою, соціалізм повинен еволюціонувати в комунізм, де не буде ніякої влади і ніякої власності.

Саме у різнотлумаченнях швидкості переходу до комунізму полягає основне протиріччя між анархістами і комуністами. Анархісти (Прудон, Бакунін, Кропоткін) проти проміжного соціалістичного етапу переходу до комунізму. Також анархісти заперечують організовану політичну участь, владу, структури, ієрархії. Альтернативу вбачають у всезагальному суспільному самоуправлінні, ці мрії поділяють і комуністи, але для них – це віддалена перспектива. Вони більш прагматичні і усвідомлюють, що боротьба проти капіталізму вимагає системного терору.

Якщо дуже коротко, то демократичні соціалісти проти приватної власності і капіталістичної системи, але підтримують демократичну форму політичного режиму. У ХХІ столітті їх майже не залишилося. Більшість з них примирилися з капіталізмом і стали соціал-демократами.

Соціал-демократи і соціал-ліберали підтримують ліберальну демократію та відстоюють соціально орієнтовану ринкову економіку. Головне протиріччя між ними полягає в збережені правильних пропорцій між капіталізмом і соціалізмом в соціально орієнтованій ринковій економіці. Соціал-демократи більше за соціалізм, а соціал-ліберали за капіталізм, наприклад, перші підтримують націоналізацію підприємств, а другі – ні. Це пов’язано з тим, що соціал-демократія – це зсунутий вправо європейський соціалізм, а соціал-лібералізм – це зсунутий вліво американський лібералізм. Тому американські соціал-ліберали дуже поверхово ставляться до соціалістичних доктрин, задовольняючись ідеями соціальної справедливості та необхідності державного регулювання економіки. У той самий час у сучасних європейських соціал-демократів на книжкових полицях поряд з працями Е. Берштейна стоїть К. Маркс. Але це лише відтінки червоного. Дві політичні течії мають більше спільного, ніж відмінного. Особливо вони одностайні в політичній реалізації ідей культурного марксизму.

Починаючи з 60-х років ХХ століття, вони підпали під інтелектуальний вплив неомарксизму Франкфуртської школи та постмодерністські віяння. Пізніше соціал-демократичні і соціал-ліберальні партії поповнила молода кров з числа колишніх активних учасників сексуальної революції та червоних терористів. Ті, хто в 1960-70-х роках захоплював літаки, влаштовував вибухи, курив марихуану, пропагував вільне кохання, вже в 90-х визначав європейську і американську політику. Діючи зсередини західної цивілізації, соціал-демократи та соціал-ліберали підривають її базові основи. Саме ці політичні сили протягують через європейські парламенти легалізацію одностатевих шлюбів.

Боротьба за розширення прав жінок від початку не мала лівої ідеологічної заангажованості. Перша хвиля жіночого руху другої половини XIX – початку XX століття у США мала здебільшого християнську спрямованість. Чимало суфражисток були переконаними вірянками протестантських деномінацій методистів, квакерів, пресвітеріан, натхненними християнськими ідеалами рівності всіх людей перед Богом.

З 60-х років ХХ століття фемінізм перетворюється на ліву ідеологію під інтелектуальним впливом марксистів та неомарксистів, насамперед, Сімони де Бовуар та Г. Маркузе. Це був фемінізм так званої «Другої хвилі», що зосередився на знищенні патріархального суспільства для звільнення жінки. Чоловіки мали позбутися соціальних і юридичних привілеїв. Саме феміністки відіграли ключову роль в сексуальній революції, але на цьому ґрунті всередині жіночого руху стався розкол. У кінці 80-х років частина феміністок (анти-порнографічний фемінізм) виступили проти сексуальної експлуатації жінки, а інші (сексуально-ліберальний фемінізм), навпаки, відстоювали право жінки на сексуальну свободу, у тому числі торгувати своїм тілом і зніматися в порно.

На початку 90-х років зароджується «Третя хвиля» фемінізму під впливом постмодернізму. Головний ідеолог цього напрямку Джудіт Батлер. Вона просуває поняття ґендеру у фемінізм. Згідно з цим підходом, не існує біологічно зумовленої статі, чоловіками і жінками нас робить традиційне суспільство і виховання. Нав’язування жінці, що вона жінка – це і є дискримінація. Людина сама має вирішувати, бути їй чоловіком чи жінкою, не зважаючи на первинні статеві ознаки. Тому боротися за рівність чоловіка і жінки не достатньо, потрібно взагалі зруйнувати цей статевий поділ, замінивши його ґендерною роллю. Це пояснює сконцентрованість великої частини сучасного феміністичного руху на просуванні ґендерної ідеології та захисту прав ЛГБТ-спільноти.

Джудіт Батлер таким чином перекреслює всі старання феміністок першої та другої хвиль, які захищали права жінок, яких тепер нібито немає. Здавалося, якщо жіноча стать – міф, нав’язаний традиційним суспільством, то зникає необхідність боротьби за права тих, кого не існує. Це логічна пастка постмодерністського фемінізму, але сучасних феміністок це не переймає, власне, логіка для них – річ ворожа.

Захист довкілля – це обов’язок будь-якої свідомої людини. Здавалося б, до чого тут ідеології? Втім, на жаль, переважна більшість екологічних рухів сьогодні є лівими. Вони зародилися в 1970-х роках серед «нових лівих», які розглядали захист природи, як невід’ємну складову боротьби проти капіталізму. Екосоціалісти переконані, що масштаби господарської діяльності людини загрожують навколишньому середовищу, капіталізм експлуатує не тільки людей, але й довкілля. Це спричиняє глобальну зміну клімату та соціальні катастрофи, від яких потерпають, насамперед, країни третього світу. Отже, щоб врятувати природу, потрібно знищити капіталізм, неоколоніалізм та транснаціональні корпорації. На шляху до мети деякі радикальні захисники природи вдаються до терористичної діяльності («Фронт звільнення землі», «Фронт звільнення тварин», «Земля передусім»), що часто становить небезпеку для суспільства. Це можна пояснити тим, що енвайронменталісти стоять на позиціях екоцентизму, згідно з яким природа цінніша за людину. Цілком в стилі людиноненависницьких тоталітарних лівих ідеологій. Деякі екологи не проти штучного скорочення населення задля спасіння планети Земля. Цей радикалізм виглядає вкрай дивним з огляду на декларативний пацифізм, любов до східних духовних практик та вегетаріанський раціон захисників природи.

Не знищити, а зробити капіталізм більш екологічно відповідальним прагнуть помірковані зелені політичні партії. Вони, крім захисту довкілля, включають до своїх програм вимоги соціальної рівності та прав ЛГБТ, тому їх коаліційними союзниками в європейських парламентах є соціал-демократичні партії. Червоно-зелені є потужною силою лівого політичного фронту Європи.