На великі екрани в Україні вийшла довгоочікувана стрічка «Ціна правди» польської режисерки Агнешки Голланд. Фільм оповідає історію валлійського журналіста Ґарета Джонса, який потайки, подорожуючи Україною, зібрав факти про штучний голод, організований комуністами. Попри перешкоди радянських спецслужб, Джонс зумів опублікувати в західній пресі свої свідчення про Голодомор. Ці викриття збурили громадськість, але, замість підтримки за сміливість і любов до правди, Джонс наштовхнувся на великий супротив.
А все тому, що в 1920-30-х роках на Заході переважна частина інтелігенції підтримувала СРСР. Вони не бажали чути, що сталінський режим винищував голодом українських селян. Заперечувався сам факт репресій, а викриття Ґарета Джонса були сприйняті як намагання капіталістичної пропаганди кинути темну тінь на світлий образ комунізму.
У прогресивних європейських колах соціалізм був романтичною ідеєю. Вважалося, що соціальної рівності можна досягнути мирним шляхом. Ці уявлення не мали нічого спільного з жорстокою радянською реальністю. Її не хотіли визнавати, аби не руйнувати власну віру в утопію. Для цинічних інтелектуалів правда була незручною. Вона ламала ілюзорне сприйняття світу, у якому гнобителі – капіталісти, але аж ніяк не пролетарі.
Ліва інтелектуальна еліта зі зневагою ставилася до буржуазного суспільства, у якому жила. Вони сподівалися, що Радянському Союзу вдасться побудувати справедливий лад, і це дозволить розповсюдити соціалізм на решту світу. Очевидно, що ніхто з них не хотів на собі апробувати соціалістичний експеримент. Захоплюючись СРСР, вони вважали за краще жити комфортно на Заході.
В Англії лівим інтелектуальним осередком було товариство Фабіана, назване на честь римського полководця Фабія Максима Кунктатора, відомого вичікувальною тактикою у переможній війні з Ганнібалом. Саме такими поступальними кроками планувалося навернути ліберал-консервативну Британію в соціалізм. До фабіанців належали блискучі уми того часу: письменники Б. Шоу та Г. Велс, сімейство економістів Веббів, найвпливовіший економіст ХХ століття Кейнс, політолог Гарольд Джозеф Ласкі.
Б. Шоу, Г. Велсу, Д. Ласкі та Веббам навіть вдалося на власні очі побачити СРСР. Точніше, його привабливий фасад, створений радянською офіційною пропагандою для поважних іноземних туристів. Повернувшись до Англії, вони переконували громадськість , що репресії й Голодомор – вигадки, а Сталін – насправді джентльмен.
Французька ліва інтелігенція гуртувалася довкола комуністичної партії та Асоціації письменників-революціонерів й художників, наприклад, письменники Поль Вайян-Кутюр’є, Анрі Барбюс , Жорж Дюамель, Ромен Роллан. На відмінну від поміркованого соціалізму фабіанців, французи були налаштовані радикально. У своїй більшості вони підтримували революційний шлях побудови комунізму. Попри розбіжності в методах, мета у всіх була одна. На Радянський Союз дивилися з великою надією, вперто не помічаючи розстріляних письменників, політичних дисидентів, класових ворогів та штучний голод проти українського селянства. Натомість французькі комуністи через підконтрольні видання нав’язували суспільству міф про «радянський рай».
У Німеччині сильні позиції мали неомарксисти, пов’язані з Інститутом соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні, так звана «франкфуртська школа». Хоча у 30-х роках дана філософська школа лише почала формуватися, окремі її представники вже мали значну вагу в науковому світі. Це Вальтер Беньямін, Дьйордь Лукач, Карл Корш, Фрі́дріх Поллок, Макс Горкгаймер, Герберт Маркузе, Еріх Фромм. Їхнє ставлення до сталінізму було неоднозначне. Вони засуджували тоталітаризм та державну бюрократію СРСР, в той самий час з цікавістю спостерігали за соціалістичним експериментом. Їхній конфлікт з ортодоксальним марксизмом, який декларативно впроваджували більшовики, можна назвати сімейним непорозумінням. Батько то спільний – Маркс, тільки діти по-різному його розуміли. «Франкфуртці» з великим задоволенням викривали вади нацизму і капіталізму, і неохоче згадували про комуністичний терор своїх ідейних родичів. Прихильно ставився до Радянського Союзу, хіба що Вальтер Беньямін, й то лише в певні періоди свого життя. Окрім нього, відомими німецькими симпатиками більшовиків був драматург Бертольд Брехт та письменник Ліон Фейхтванґер. Відвертими сталіністами можна назвати численну групу інтелігенції з Комуністичної партії Німеччини, що входила до Спілки пролетарсько-революційних письменників. У цьому середовищі особливо помітна постать чесько-німецького журналіста, письменника Еґона-Ервіна Кіша – знакової постаті в історії журналістики. Його пропагандистська діяльність формувала позитивний імідж СРСР серед німецькомовної аудиторії.
Антагоністом Ґарета Джонса в житті та фільмі виступає американський журналіст “The New York Times” Волтер Дюранті, який цинічно заперечував Голодомор та був симпатиком Йосипа Сталіна. У 1932 році був удостоєний престижної Пулітцерівської премії в журналістиці за серію репортажів про Радянський Союз і, зокрема, за ексклюзивне інтерв’ю зі Сталіним . Втім, Дюранті не єдиний лівий інтелектуал в США, що захоплювався Радянським Союзом. У Прогресивну еру (1890-1920 рр.) в серці капіталістичної системи зароджується потужний соціалістичний рух. Його відомі представники, як от Теодор Драйзер й Ленгстон Г’юз, не соромилися зізнаватися у своїй любові до більшовиків. Іншими відомими симпатиками Радянського Союзу були Білл Сінклер та Вільям Карлос Вільямс. Це далеко неповний перелік лівих американських письменників і поетів. Багато з них були членами комуністичної партії та прокомуністичної Ліги американських письменників. Після Другої світової війни, коли американський уряд почав боротьбу з комунізмом, деяких з них внесли до «Чорного списку» Голівуду.
Вчинок молодого валійського журналіста був надзвичайно сміливим, зважаючи на тотальну лояльність до Сталіна і любов до соціалізму. Правда про Голодомор вимагала неабиякої відваги. Ґарет Джонс був першим, але не єдиним, хто наважився стати проти тотальної брехні. Слідом за ним про Голодомор світові розповіли Малкольм Маґґерідж, Ріа Клаймен, Рафаель Лемкін. Саме вони відстояли журналістську етику в той час, коли більшість боягузливо мовчала або нахабно брехала. За це Ґарет Джонс поплатився життям. У 39 років його вбили радянські спецслужби. Така ціна правди. Серед небагатьох, хто повірив Джонсу, був письменник Джордж Орвелл. Під враженням від почутого, він пише антирадянський твір «Колгосп тварин». Орвелл став переконаним борцем із комунізмом. Він навіть склав список прокомуністичної інтелігенції для британського уряду. До цього списку увійшло 135 імен.
Фільм «Ціна правди» не тільки історичний. У ньому прямі аналогії до сучасної української історії. У 30-х роках цивілізований світ заплющив очі на злочини сталінізму; сьогодні – на безчинства путінізму. Теперішня українська влада так само припускається помилки, прагнучи миру з Росією за кошт правди.
Сьогодні ортодоксальні марксисти на Заході – зникаючий вид. Тільки фріки виправдовують тоталітаризм, сталінізм чи загалом радянську систему. Притомні історики, журналісти, письменники визнають Голодомор геноцидом українського народу. Та це зовсім не означає, що інтелектуали звільнилися від ідеологічний «ізмів». Мейнстрім продовжує бути лівим. На зміну марксизму прийшов неомарксизм, ліво-лібералізм, постструктуралізм, фемінізм, квір-теорія. Ці політичні, філософські, соціальні ідеї стали панівними в університетах, журналістських редакціях, виданнях та кіностудіях. Вони формують культуру і на власний розсуд визначають, що є правда, відповідно до своєї, ідеологічно обумовленої, системи цінностей. Така ангажованість прикривається науковою об’єктивністю та журналістськими стандартами. Сучасні ліві інтелектуали авторитетно заперечують існування біологічно обумовленої жіночої і чоловічої статі, так само як їхні попередники заперечували Голодомор. От тільки брехня не здатна змінити об’єктивної реальності.
Інтелект не завжди гарантує чесність та мораль. Часто ті, хто покликані шукати правду, цинічно фальсифікують її.
